Одного разу дідусь розповідав дітям, що будь-яка річ може чогось навчити людину. Одна дитина запитала:
- А хіба можуть чомусь навчити людину такі речі як, наприклад, телефон, потяг чи телеграф?
Дідусь відповів:
- Телефон вчить тому, що все, сказане людиною, може бути почуте дуже далеко. Поїзд допомагає зрозуміти, що запізнившись усього на хвилину, можна спізнитися назовсім. Телеграф - тому, що за кожне слово потрібно бути готовим платити ...

   У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величавим, а його могутнє гілля здавалося короною, що владно нависала над скромними квітами в саду. Троянда мала лише стебло з кількома зеленими листками і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от-от зів’яне. Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ти – лише нікчемна колюча галузка!» Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченними листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармонійні звуки. Через це Дуб дуже пишався собою.«Наповнюю небо чудовими симфоніями! Я – наче оркестр! Я не такий, як той нещасний прутик, який не вміє нічого! Навіщо взагалі потрібна троянда?»

Один відомий психолог почав свій семінар з психології, піднявши в гору 500-гривневу купюру. У залі було близько 200 чоловік. Психолог запитав, хто хоче отримати купюру. Усі, як по команді, підняли руки. Перш ніж один з вас отримає цю купюру, я дещо з нею зроблю,-продовжив психолог. Він зім'яв її і запитав, чи хоче хтось все ще отримати її. І знову всі підняли руки. Тоді,-відповів він,-я зроблю таке, і, кинувши купюру на підлогу, злегка повозив її черевиком по брудній підлозі. Потім підняв, і купюра була пом'ята і брудна. "Ну і кому з вас вона потрібна в такому вигляді?" І всі знову підняли руки.

Сів метелик-одноденка на багаторічну брусницю і почав захоплюватися усім, що вмів побачити:
- Яке добре і красиве сонце! Роса - ніякі самоцвіти з нею не зрівняються! А луг, який зелений, небо, яке синє! А повітря! У мене навіть не вистачає слів, щоб описати його! Одне тільки можу сказати: слава Богу за все!
«Треба ж, стільки років живу, і нічого цього не помічала!» - подумала брусниця, а вголос сказала:
- Нічого, завтра ти до всього цього звикнеш!
- Завтра для мене вже не буде, - сумно відповів метелик, назавжди закриваючи очі. А брусниця з соромом зізналася собі, що майже за сто років вона не побачила і, найголовніше, не оцінила всього того, що встиг цей метелик за один-єдиний день свого життя.