Кілька років тому я застрягла в пробці разом з нью-йоркським автобусом, набитим втомленими, роздратованими пасажирами. На вулиці лив дощ. У салоні автобуса чоловіки гарчали один на одного - хто з них почав перепалку і з якої причини, я не знала. Ніхто не додумався поступитися місцем вагітній жінці. Повітря іскрилося образою. На Сьомій Авеню водій зробив оголошення. «Друзі», - сказав він. - «Я знаю, що день у всіх нас був складним. З погодою або пробками я нічого вдіяти не можу, але дещо зробити я все ж можу. Пропоную кожному з вас виходити через передні двері. Я протягну руку. Як підете повз, покладіть в неї турботи і незадоволення. Я поїду далі через річку Гудзон і скину все це просто в воду. Гаразд?».

Вісімдесятилітня старенька з синім волоссям сиділа в нотаріуса і бовтала ногами.

- З яким запитанням ви до нас?
- Заповіт писати.
- Добре.
- Записуйте, - бабуся влаштувалася зручніше на стільці і почала диктувати.

- Після смерті прошу передати мій мозок на вивчення в НДІ. Якщо НДІ не захоче брати, нехай скажуть, що від Клавдії Петрівни.