Пам'ятаю, був чудовий сонячний день, я гуляв вздовж Дунаю. І раптом побачив кінотеатр, на якому висіла афіша англійською: «Американський кінофільм: Пролітаючи над гніздом зозулі, з Джеком Ніколсоном». І я купив квиток... І цей фільм перевернув моє життя. У ньому є сцена, де герой Ніколсона, який перебуває у психлікарні, переконує інших її мешканців, що відірве від підлоги кам'яний умивальник. Він намагається це зробити, але у нього нічого не виходить. І всі починають над ним жартувати, а він каже: «Принаймні, я спробував». І я раптом зрозумів, що в цьому і полягає весь сенс життя! Не можна говорити «це не вийде». Ти зобов'язаний пробувати, це єдине, заради чого варто жити...

«Коли за вікном красивий світанок, я часто прокидаюся на кілька секунд, просто так, аби виглянути у вікно, прошепотіти «ого» чи «дякую» і заснути знову. Здається, наче Бог точно знає, що я заціню Його ранкове диво, і просить Своїх янголів легенько штурхнути сонну мене, аби не проґавила. Мені дуже-дуже потрібно трохи весни. Хоча ні. Трохи весни забракне. Стільки всього хочеться розповісти, зробити, встигнути. Але доводиться собі нагадувати про найважливіше, про ту пригоршню сили, що зосталася, про те, що до заправки ще треба крокувати й крокувати. Про те, що це мав би бути мій gap year і про те, що варто дошукуватися до справжнього. Натомість нестерпно хочеться спати, я тішу себе чаєм – горнятко за горнятком, майже нічого не встигаю і пропоную оголосити гондоли новим західноукраїнським громадським транспортом, особливо затребуваним напровесні.