Трохи весни

«Коли за вікном красивий світанок, я часто прокидаюся на кілька секунд, просто так, аби виглянути у вікно, прошепотіти «ого» чи «дякую» і заснути знову. Здається, наче Бог точно знає, що я заціню Його ранкове диво, і просить Своїх янголів легенько штурхнути сонну мене, аби не проґавила. Мені дуже-дуже потрібно трохи весни. Хоча ні. Трохи весни забракне. Стільки всього хочеться розповісти, зробити, встигнути. Але доводиться собі нагадувати про найважливіше, про ту пригоршню сили, що зосталася, про те, що до заправки ще треба крокувати й крокувати. Про те, що це мав би бути мій gap year і про те, що варто дошукуватися до справжнього. Натомість нестерпно хочеться спати, я тішу себе чаєм – горнятко за горнятком, майже нічого не встигаю і пропоную оголосити гондоли новим західноукраїнським громадським транспортом, особливо затребуваним напровесні.

А жінки здебільшого одягають кольорові піжами вдома й смугасті шкарпетки перед тим, як вийти надвір, знайти гондольєра й попрямувати на розплутування гордієвого вузла, викочування сізіфового каменя догори… мало що вони там намагаються зробити. Ось ще трішки почекати, і розвидніється. І шлях, навіть угору, буде значно легшим. Без зайвої плутанини й важкостей. Дай Боже» (Надія Гербіш).

Щоб людська психіка була готовою до змін, робота проводиться не за один день, і тоді, нівелюючи всі закони гравітації, так хочеться, щоб осіння психосоматика відпустила людей і вони прокинулись весняно-бадьорими в кольорових піжамах і смугастих шкарпетках, задоволені, відпустивши і відгорювавши за все те, що було неідеальним, складним, і з розплутаним гордієвим вузлом, щоб вже розвиднілось їм і життя йшло без зайвої плутанини далі. Дошукане до справжнього – з легким шляхом угору. (Марія Хомів)