Чудова пора -осінь

- Як же я люблю осінь, - задумливо промовила літня дама. Зробила ковток еспрессо і обвела поглядом терасу невеликого кафе. Погляд її сірих очей зустрівся з зеленими очима молодої жінки за сусіднім столиком. Та посміхнулася.

- Кориця, плед, книги? - запитала вона, ніжно обхопивши пальцями велику чашку капучіно.

- О ні! Що ви! - літня жінка здивовано посміхнулася у відповідь, - Ні в якому разі. Це ж все данина моді. Просто атрибути чергового тренду. Маркетинг. Не більше того.

Раніше була популярна поезія і солодка меланхолія. Було модно перебувати в печалі, читати любовні вірші і пити досить міцні напої. Тепер все це змінили кава, спеції, шарфи і пледи. Ну і, звичайно ж, книги. Куди без них. Але, на мій погляд, що лірична поезія з коньяком, що філософська проза з гарбузовим латте -це всього лише втеча від осені в її первозданному вигляді.

Спроба пом'якшити, задобрити. І чому люди весь час це роблять? Ну ще солодкий сироп від кашлю і льодяники від болю в горлі зі смаком апельсину. Це все ж вимушений захід, але навіщо придумувати для осені щось, що зробить її нібито кращою і більш-менш прийнятною.

Та ще й такі як книги! І де ж всі ці книжкові гурмани були влітку? А тепер куди не глянь, у всіх книги. У навантаження до сливового пирога, яблук в карамелі, груш з медом і волоським горіхом. До какао з зефіром і гарячого шоколаду з гострим перцем. Всі раптом стали читачами. Щоб ніхто не подумав, що вони не в курсі, як осінь тепер прийнято любити.

Зробивши ковток еспрессо, вона продовжила

- Розумієте, у свій час було модно восени засмучуватися і сумувати, томно зітхати і вважатися меланхоліком. А тепер навпаки. Максимально отримувати від неї задоволення. Пропахнути з ніг до голови спеціями. І повторювати яка це чудова затишна пора року, - літня дама розгублено глянула на свою співрозмовницю і раптом схаменулася, - Ох, вибачте мене, може, я вас образила. Може, ви теж з цього клубу любителів кориці та імбиру. Нічого не маю проти...

- Та ні, - тихо відповіла молода жінка, - Я осінь взагалі не люблю. Хоч з імбиром, хоч з корицею. Якось це зовсім не моє. Не подобається мені ця вічна сльота і дощ, і сірість, густо розлита в повітрі. І ніякої гвоздикою з кардамоном мені цього не прикрасити.

- Ох, як же добре, що ви це розумієте, - вигукнула літня дама, - Але я ось осінь за це якраз і люблю.

Для мене осінь - це правда життя. Вона немов показує нам все, що нас чекає. Згасання. Зрілість. Вони неминучі. І якщо полюбиш осінь, то так чи інакше приймеш і їх. Мені подобається ця мерзенна погода, цей дощ і опале листя.
Це так щиро, так по-справжньому, так від душі.
Розумієте? Без прикрас. Як є.

Осінь немов гола, боса, нічим не прикрита. Осінь чудова можливість навчитися приймати. Так, як є. З мокрими ногами, скуйовдженим під шарфом волоссям, колючим светром і замерзлими руками.

Ви знаєте, мені інколи здається, що тільки восени я і живу, зустрівшись з життям по-справжньому. Але багатьом не подобається така сувора правда.
Ні життя, ні пори року. Тому всі біжать то в поезію, то в меланхолію, то в безупинний пошук затишку і краси. А мені в осені, знаєте, несамовито добре. Ось в такій. Не завжди красивій.

Можливо, звичайно, все тому, що я і сама переживаю свою особисту осінь. Ми з нею немов сестри. Але мені подобається не бігти. Ні від неї, ні від себе. А проживати.

Жінка посміхнулася.

- Вам можна клуб любителів осені відкривати.

Літня пані усміхнулася.

- Тільки відразу попереджаю, ніякого гарбузового латте у нас не буде.

...
Авторка: Марія Каменська