Учениця чародійки

"Давним-давно я прочитала десь, що сім'ї, де готують супи, в чотири рази рідше розлучаються. Подивилася на міцну сім'ю батьків, де завжди всі обідали разом, і .... навчилася варити двадцять коронних супів.

Учениця ЧАРОДІЙКИ.

Характер під'їзду в багатоквартирному будинку зазвичай визначається мешканцем першого поверху.

Я знала абсолютно придуркуватий під'їзд, категорично невиліковний знизу доверху, зобов'язаний своєю кармою одному-єдиному алкоголіку з першого поверху. "Від Потьомкіна до шведа" - такий девіз цей мужик вибрав для свого пустопорожнього життя і добу безперервно висів на підвіконні з караючою дулею, виставленою на вулицю.

А ось на першому поверсі в будинку моїх батьків, де я жила до закінчення школи, жила бабуся Меліса Коріандрівна.

Її справжнє ім'я я вже і не пригадаю. А це, несправжнє, придумав один дотепник з четвертого поверху

Меліса Коріандрівна отримала своє прізвисько за те, що була богинею супів. Точніше, років до сорока, за спогадами старих, вона вважалася феєю супів, то після виходу на пенсію еволюціонувала безпосередньо в богиню.

Меліса Коріандрівна була Шахерезадою супів. Вона знала тисячу і один рецепт. Старенька могла зварити суп з "ганчірки".

Меліса Коріандрівна готувала супи кожен день. Вічно відкрита кватирка її кухні на першому поверсі цілий рік цвіла пелюстками дурманів.

Ні, не можна сказати, що супи цієї бабусі визначали характер нашого під'їзду. Це занадто слабке вираження.

Супи були душею нашого під'їзду. Вони змушували сходинки звучати, як клавіші у фортепіано.

Щоразу відкриваючи важкі під'їздні двері, я, заплющивши очі, втягувала носом повітря. "Ти вдома", - стверджував знайомий запах супу.

Я не перебільшую. Мені є з чим порівнювати. В юності я винаймала квартиру в будинку, де під'їздом управляв сміттєпровід. Запах сміття просочував кожен іон повітря. Я засинала на подушці, а прокидалася на помийному відрі під головою. Люди в тій хаті отримували сумні листи.

Супи Меліси Коріандрівни славилися на всю околицю. За їх запахом місцеві несвідомі алкаші знаходили дорогу на рідне подвір'я в непроглядній темряві своїх запоїв. Коти ходили по двору п'яненькі і забували розмножуватися. Вони сиділи на підвіконні її кухні, в середньому в кількості від одного до трьох, як мішленівські зірки. Кажуть, одного разу над нашим будинком транзитом з Лондона в Амстердам на літаку пролітав маленький Джеймі Олівер. Нанюхавшись супів Меліси Коріандрівни, він і став тим, ким став.

Природньо, шо всі мешканці нашого під'їзду неодноразово бували на кухні у пані Меліси. Вона відкривала місцевим господиням таємниці своїх рецептів, і познайомила нас з грандіозним артефактом старого, майже забутого укладу - супницею. Це така велика сервірувальна каструля (я даю словникове визначення, яке і наполовину не передасть її чарівності). Бабуся подавала супи на стіл тільки в ній, надалі розливаючи по тарілках.

Супниця була чарівною лампою, в якій мучився джин супу. Він проникав у тебе з ложки перш за все тим самим запахом, шокуючи навіки. Одного разу під час обіду у Меліси Коріандрівни мені привиділось, ніби намальовані на супниці троянди потягнулися бутонами вгору, під кришку.

У кожній квартирі нашого під'їзду згодом з'явилася супниця. Єдиний в мікрорайоні магазин товарів для дому зробив свій столітній план з продажу супниць тільки за рахунок мешканців нашого під'їзду.

Супниця перетворилася в архітектурну домінанту сім'ї. Люди чекали один одного з роботи. Вони привчилися їсти супи на вечерю.

Жителі сусідніх під'їздів сварилися і розлучалися. У наш під'їзд заносили немовлят кульок за кульком і, двічі, наречених.

А потім Меліси Коріандрівни не стало. За її чарами ми якось призабули, що бабусі не вічні. Вона пішла тихо, наче випарувалася через кватирку разом з ароматом чергового супу.

Її квартира відразу спорожніла.

Спочатку засумували коти. Вони бродили з пісними пиками і нявчали на закриту кватирку.

Потім почали губитися алкаші, у сусідів пропав апетит, по окрузі тинялися худі діти.

У нашому під'їзді з двох наречених залишилася одна дружина, сходинки охрипли. Я зрозуміла, що це кінець епохи, коли моя мама прибрала супницю на антресолі. ...

Через кілька місяців після смерті Меліси Коріандрівни я поверталася ввечері з гостей додому і раптом помітила, що мене на крейсерській швидкості обігнав дядько Вова. Дядя Вова був спадковим алкашем з будинку навпроти, і в живих його не бачили вже пару тижнів. Ще здалеку, метрів за сто до двору, я розгледіла дивний натовп з людей і котів. Люди і коти рухалися перед нашим під'їздом.

Я увійшла в вечірній сутінок під'їзду, і раптом мої ніздрі змахнули крилами, незалежно від мене. Навколо, на багато кілометрів нюху, розливався знайомий запах супу.

Я метнулася вгору по сходах, перестрибуючи через сходинки. У передпокої я почула мамин голос: "Де ж ти пропадала, ми тебе зачекалися!" Я метушливо роздягнулася, відірвавши два гудзики, і кинулася на кухню. Там, посередині обіднього столу, урочисто сяяла супниця.

"Меліса Коріандрівна повернулася", - радісно повідомила мама, наливаючи тарілку.

"Її внучка, - підморгнув мені тато, - Меліса Коріандрівна Джуніор. Вчора сюди переїхала".

"Учениця чародійки", - додала мама.

"Учениця. Чарівниця", - виправив тато, котрий любив точність.

Я їла мамин суп, смачний, такий же натхненний, як за часів Мелісси Коріандрівни, і не могла відвести погляду від дна: намальовані на ній троянди тяглися вгору, під кришку.

Автор: О. Батлук

Картинка: Гапчинська