Вогонь не гаситься вогнем,
Вода не топиться водою,
Гнів не вгамується мечем,
Біль не притУпиться від болю.
Страх не сховати в рукаві,
Злість не спинити на півслові...
І лиш любов могла б цей лік
Спинити надлишком любові.
Бо лиш у ній — вогонь благий,
Бо лиш із нею — ти безстрашний,
І гнів — не гнів, і біль — як тінь,
І розум — молитовноясний.
Усе прозоре — до сльози,
Усе величне — навіть в слові.
Вогонь не гаситься нічим,
Хіба що полум‘ям любові!

@ Оксана Кузів

Я хочу побачити море. Я хочу дихати до запаморочення цим повітрям, насиченим, від криків птахів, пронизливих, як останнє одкровення Бога. Я хочу лежати на мокрому прибережному піску, без минулого, без майбутнього, посміхаючись неймовірною свободи кожного руху вітру, дивовижною рибою струмуючого по шкірі. Я хочу збирати різнокольорові каміння і стирати з лиця бризки води, не відкриваючи очей, майже не існуючи, майже ставши частиною навколишнього, що рухається, мінливого, вологого, солоного, такого далекого і такого зрозумілого. Я хочу загубитися в ласці хвиль, я хочу забути себе самого і просто - плисти. Туди, де життя забарвлюється м'яким світлом призахідного сонця. Я хочу сидіти на самій кромці води, на цій межі між фантазією і реальністю, ніжністю та жорстокістю, людиною і .. морем.

Це сміливість подивитися в очі своїм страхам. Це сміливість почати, сміливість продовжити і сміливість закінчити.
Сміливість почати - тому що вже було боляче. Потрібна сміливість, щоб знову повірити, щоб відкритися, щоб прийняти.
Прийняти того іншого, який зовсім не схожий на тебе і на тих, хто був до нього. Потрібна сміливість, щоб його побачити. Треба бути чесними настільки, щоб вдалося побачити. За товщиною болю і за рубцями тривалих ран. За панцирем захистів і за шипами оборони. Потрібна сміливість відкритися і піти в невідомість.

Потрібна сміливість, щоб продовжити. Навіть тоді, коли не навмисно, але в саме серце. Навіть тоді, коли нестерпно, прикро, несправедливо, незаслужено. Потрібна сміливість з'ясувати.